Там, де панує любов: історія родини Бугайчуків із Андріївки, де народжуються вірші, ляльки-мотанки та справжнє натхнення

У маленькому селі Андріївка, що на Черняхівщині, живе подружжя Бугайчуків — Василь та Зінаїда. Про те, що в їхній оселі панують любов і взаєморозуміння, відчуваєш, щойно ступаєш перший крок у затишний зелений двір: пахучі троянди, розлогі яблуні, маленька скляна теплиця і долина пшениці, серед якої квітнуть маки.

Саме ця атмосфера надихнула подружжя на творчість. Василь — поет, пише вірші, а Зінаїда — майстриня-лялькарка. Варто віддати належне і чоловікові, адже без його допомоги мотанки не з’являлися б на світ і не подорожували різними країнами.

Але сьогодні я запрошую вас поринути у світ поезії, яка народжується у пана Василя майже щодня. Кожна розквітла квітка, травинка, росинка — усе це надихає поета і відтворюється на папері. Та так було не завжди. Це історія неймовірної родини.

— Все життя ми тяжко працювали. Усе, що ви сьогодні бачите в нашому дворі, — це результат щоденної праці. Ми не боїмося роботи: і полуницю вирощували, і городину, а коли жили в Житомирі, то ще й ходили на роботу, а у вихідні — по городах, — розповідає господар родини Василь Бугайчук.

До Андріївки родина переїхала, коли вийшла на пенсію, і щодня переконується у правильності свого рішення. Саме тут Василь почав більше писати вірші, а Зінаїда — створювати унікальні ляльки-мотанки.

— Я писав вірші завжди. Більшість із них так і не дісталися паперу — я носив їх у голові, а потім вони відлітали. Вважав, що це нікому не потрібно в сучасному світі. Але згодом дружина та сини переконали мене, що потрібно записувати, і їх трішки зібралося. Найбільшим сюрпризом для мене став подарунок від дітей — вони подарували мені мою ж першу збірку. Уявляєте, самі, без нашого відома. Тоді я зрозумів, що це потрібно, і так народилася моя друга збірка, — розповідає Василь.

У збірках Василя — усе про життя. У них є тривоги, війна, природа, любов до землі. Але окремої уваги заслуговують вірші про кохання до дружини. Він читає їх з особливою інтонацією, адже вона завжди поруч і заслуговує на найкраще у цьому світі.

— Зінаїда першою знайомиться з моєю творчістю. Я напишу і несу їй, а вона дає оцінку, десь щось підкаже. Навіть замовила вірш про своє хобі — ляльку-мотанку, я й написав. Але для неї особисто я написав дуже багато віршів. Вона — моє натхнення і кохання всього життя.

У цій родині панує справжнє взаєморозуміння. Василь підтримує дружину, робить для її ляльок дерев’яні основи, допомагає у майстерні. Саме тут подружжя реалізовує свої ідеї та мрії, до яких ішло дуже довго. І завжди — разом.

Коли почалася повномасштабна війна, вірші просто самі просилися на світ. Василь свій біль і переживання перекладав на папір, але далі вони не йшли.

— Я скажу вам відверто: не впевнений, що поезія комусь зараз потрібна. Якось так у житті складалося, що, окрім моїх рідних, далі вона не йшла. Мабуть, я соромився десь декламувати. Так склалося ще з дитинства, зі школи.

Поет розповідає, що одного разу в школі учням задали написати вірш про маму. Він був єдиним, хто виконав завдання, але вчителька не повірила, що це його твір. Так його перший вірш залишився неоціненим.

Загалом у комуністичний період рекомендували писати про партію, працю, колгоспи. А Василь дивився на світ іншими очима: через призму першого проліска, що пробився крізь сніг, веселки після дощу і всього найкращого, що його оточувало. Саме тому його творчість довгі роки залишалася особистим скарбом.

Лише через роки, коли вже дорослим і зрілим чоловіком він переїхав до села, вірші народилися з новим змістом. Війна теж стала поштовхом до творчості, адже так багато хотілося сказати.

— Колись моя мама часто говорила про війну, а ми слухали і не могли уявити, що цей жах прийде у наш дім сьогодні. Тому у мене народився такий вірш, який я без сліз не можу читати.

«Одягну я нову вишиванку»

Одягну я нову вишиванку

Та приїду у своє село.

Тут молилась часто моя мама,

Щоб війни вже більше не було.

Бачила вона і кров, і сльози,

Чужу мову чула ворогів,

Як літак на біженців колону

З чорними хрестами прилетів.

Мусила ховатись у канаві,

Притисла до грудей дитя.

Як могла, собою закривала

В хусточку замотане життя.

Пройшли роки, минуло лихоліття,

В подвір’ї веселилися сини.

Ікону у куточку закріпила,

Просила в Бога миру без війни.

Тепер прийшов на мамину могилу

Та чорнобривці густо посаджу.

Дивлюсь я винувато в її очі,

Бо про війну нічого не скажу.

— Я дуже хочу залишити ці вірші своїм дітям і онукам. Я багато присвячую віршів саме дітям та онучаткам. Дуже хочу, щоб скоріше закінчилася війна і настав мир для людей. Про війну пишу багато. Ось один із них.

БЕЗ ВІЙНИ!

Знову і знову хочеться жити:

весну зустрічати, літо любити,

трави липневі збирати в покоси,

пройтися босоніж,

де стеляться роси,

в калину червону

вплітати мережки,

цвітом рясненьким

посипати стежки.

У темному небі розкидати зорі,

зозулю почути у літньому хорі,

з живої криниці напитись водички,

закинути вудку із берега річки.

Бачити сонце кожного ранку,

вірне кохання зустріть на світанку,

взяти на руки рідне дитя

і знати, що щастя —

це просто життя.

Дружина Василя розповідає, що в сімейному житті у них справжній тандем: те, чого не вміє робити чоловік, уміє вона, і навпаки. Так вони доповнюють одне одного. І називає їхню пару першими експертами, які завжди дають чесну оцінку творчості.

Черняхівщині є ким пишатися. На нашій землі живе багато талановитих і працьовитих людей, і родина Бугайчуків — одна з них.

Я щиро радію і надихаюся такими людьми. Дякую, що дали можливість доторкнутися до вашої творчості, почути неймовірні історії про життя і показали справжній приклад люблячої родини.

МАМИНІ ЧОРНОБРИВЦІ

Чорнобривці квітнуть в мене біля хати.

Їх ніхто не сіяв, а вони цвітуть.

Вже багато років, як ходила мати

По саду вишневому, де вони ростуть.

Вечорами пізніми пахне матіола,

В травах виглядають зорі-нагідки.

Мама засівала квіток ціле поле.

Все життя любила біля себе квітки.

А тепер немає вже й кому полоти

І насіння стигле до зими зібрати.

Чорнобривці вітер сіяти не проти,

Щоб подвір’ю мами завше розцвітати.

Я ходжу між ними обережно в тиші,

Кожного росточка щоби не зім’яти,

І, як руки мами, чорнобривці ніжні,

Скроплені росою, буду цілувати.

Мені би ніч переждати і мирний зустріти ранок,

родину до столу зібрати, як завжди, на теплий сніданок.

Мені би бійців стрічати із радістю у очах

і міцно їх обіймати, і руки тримати в руках.

Я дуже чекаю слово,

яке, як дзвін, задзвенить, —

що порвано вже кайдани,

які заважали нам жить.

Я хочу у мирне небо

без страху на зорі дивиться,

де зірочка, як жаринка,

то згасне, то розгориться.

І ніби надриву немає,

і внуки поруч зі мною, —

та часто очі ховаю,

налиті гіркою сльозою.

Пробачте і тату, і рідна матусю,

Що в нашу хатину не повернуся,

Що голос мій більше не зможете чути,

Що сина коханого не пригорнути.

Душа моя з вогнищ пекельних злетіла,

Земля під ногами червоно горіла.

Тепер уже крила, як в ангела, маю

І в небі високо над вами літаю.

І якось весною, як вигляне сонце,

Загляну я пташкою в ваше віконце,

Щоб рідну оселю побачить свою

І ліжечко біле, де більше не сплю.

І стіл мій, застелений чорним сукном,

І рідну матусю під отчим вікном,

Що дивиться в шибку, де пташечка б’ється:

“А може, це звістка, що син повернеться?”

Нахилюсь і стану на коліна,

Припаду до рідної землі —

Тут живе й покоїться родина.

Чом рвете ви землю, москалі?

Тут гайок, берези і дубочки,

В кущику сховалось пташеня…

Падають, як скошені, синочки…

Щоб ти здохла, клятая русня!

Плем’я дикунів — тупих, немитих,

Ви б’єте, тварюки, в барабан.

Й зазиває вас наш люд убити

Ваш неголений, обкурений шаман.

Вистоїмо попри все достоту:

Крім прокляття, є ще автомат!

Виб’ємо з країни всю гидоту!

Став-бо символом одвічної свободи

Наш нескорений, відважний наш солдат!