Замість медичних карток — записи маркером на тілі: історія бойового медика «Сойки», яка рятувала життя під обстрілами

До них немає попередніх записів. Не потрібно брати талончик чи чекати своєї черги. Вони приймають не за графіком — поранені приходять тоді, коли починається бій. А замість медичних карток інколи доводиться писати маркером просто на тілі: час накладання турнікета, введені препарати, важливі дані, які мають знати ті, хто прийматиме бійця далі. Їхні «операційні» — це не стерильні лікарняні палати. Іноді це бліндаж, укриття, броня чи просто відкрите поле, де над головою свистять уламки. Там немає звичних умов, а на рішення — лічені секунди. Але вони рятують. Це історія про тих, хто залишається поруч, коли страшно. Про медиків, які працюють на межі людських можливостей. Про тих, хто бачить війну зовсім близько, але попри страх і ризик продовжує робити найважливіше — боротися за життя. Однією з них стала наша землячка — уродженка села Осники Наталія. Для побратимів вона — «Сойка».

Від лікарняної палати — до найгарячіших напрямків

До великої війни Наталія працювала медичною сестрою анестезисткою у Станішівській лікарні на Житомирщині. Здавалося б, звичне життя цивільної медицини, робота, до якої вона звикла, пацієнти, відповідальність. Але у квітні 2021 року Наталія вирішила змінити своє життя і підписала контракт із 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Її медична освіта та досвід стали у пригоді одразу. Наталію направили до батальйону, де гостро бракувало кваліфікованих медичних працівників. Початкову військову підготовку вона проходила у 199-му навчальному центрі. Там опановувала, зокрема, тактичну медицину та вчилася працювати з турнікетами. Медикаменти та процедури були їй добре знайомі. Але одне — працювати в лікарні, де поруч є лікарі, обладнання і стерильні умови, і зовсім інше — опинитися на війні, де рішення потрібно приймати самостійно, а помилка може коштувати людині життя. Наталія не приховує: їй було страшно. Але попереду був 24 лютого.

Перший поранений — і перший урок війни

Повномасштабне вторгнення застало Наталію на Донеччині. Її бригада перебувала там на ротації ще з жовтня 2021 року. За кілька днів до початку великої війни дівчину перевели до бойової роти, де не було медика. Коли почалися масовані вибухи, Наталія зрозуміла: залишитися осторонь вона не може. Хлопці з бойової роти стали для неї другою сім’єю. Невдовзі підрозділу довелося терміново залишати Зайцеве, щоб не опинитися в оточенні. Відхід відбувався під ударами ворожих гелікоптерів. Саме тоді Наталія вперше зіткнулася з найстрашнішим боком війни — важкопораненим бійцем, життя якого залежало від її рішень. У чоловіка були перебиті обидві ноги, тяжкі мінно-вибухові поранення спини, а згодом сталася зупинка дихання. Наталія робила все, що могла: вводила необхідні препарати, відновлювала дихання, стабілізувала пораненого. Його вдалося евакуювати на БТРі. Але того вечора він помер від масивної крововтрати та шоку. Для 23-річної Наталії це стало важким випробуванням. Перший поранений, перша боротьба за життя — і перша смерть, яку вона не могла забути. Та поруч були побратими. Вони допомогли їй пережити цей момент і продовжити роботу. Бо на війні немає часу надовго зупинятися. Наступний поранений може з’явитися будь-якої миті.

Коли медична картка — це власне тіло пораненого

У мирній лікарні кожен пацієнт має свою медичну картку. Там фіксують діагноз, призначення, час процедур, введені препарати. На фронті все може бути зовсім інакше. Через постійні обстріли та надзвичайно швидку евакуацію часу на оформлення документів часто просто не було. Тому Наталія брала маркер і писала необхідну інформацію прямо на тілі пораненого — на руці, нозі, а іноді навіть на обличчі. Час накладання турнікета. Які препарати ввели. Що потрібно знати медикам, які прийматимуть бійця на наступному етапі евакуації. Кілька слів, написаних маркером, могли стати критично важливою інформацією для порятунку життя. І все це — під звуки вибухів, коли поруч немає звичних лікарняних умов, коли потрібно працювати швидко і точно, а навколо — війна.

Ліки шукали там, де ще вчора були лікарні

На початку повномасштабного вторгнення проблемою була не лише небезпека. Катастрофічно не вистачало медикаментів та необхідних матеріалів. Наталії разом із бійцями доводилося заходити у зруйновані та залишені лікарні, щоб знайти там бинти, шприци, розчини та інші необхідні речі. Згодом на допомогу прийшли волонтери. Але доставити медичне забезпечення на передову було надзвичайно складно: підрозділи постійно переміщувалися, дороги прострілювалися, а ворог не давав можливості спокійно доставляти необхідне. Тому медики вчилися працювати з тим, що є. І рятувати — попри все.

Десятки поранених за добу

За роки служби Наталія пройшла найгарячіші напрямки — Донецький, Лиманський та Торецький. Бували дні, коли поранені надходили один за одним. Іноді рахунок ішов на десятки людей за добу. Для кожного з них вона мала залишатися медиком, який не має права піддатися паніці. Але за кожним пораненим для Наталії була конкретна людина. Чийсь син. Чийсь чоловік. Батько. Друг. Побратим. І, можливо, саме тому її робота була не просто професією. Це була боротьба за життя.

Війна навчила цінувати те, що раніше здавалося звичайним

Сьогодні Наталія перебуває у декретній відпустці та присвячує себе дитині. Після чотирьох років служби війна змінила її погляд на життя. Те, що раніше могло здаватися буденним, тепер стало справжньою цінністю: прокинутися вранці й не почути вибухів, отримати дзвінок від близької людини, просто обійняти рідних. Її мама, яка живе в Осниках, добре знає, якою ціною давалися ці роки. Були моменти, коли донька днями не виходила на зв’язок, і кожна хвилина очікування перетворювалася на тривогу. Тепер у Наталії є дитина. І це змінило її саму. Сьогодні вона відчуває відповідальність не лише за країну та побратимів, а й за маленьке життя, якому потрібна її мама — жива, здорова і поруч.

«Сойка» — позивний, за яким стоїть людина

Історія Наталії — це не просто історія бойового медика. Це історія молодої дівчини з Житомирщини, яка одного дня залишила цивільну лікарню і опинилася там, де медична допомога вимірюється не хвилинами, а секундами. Там, де замість стерильних операційних — поле, укриття чи броня. Замість медичних карток — короткі записи маркером на тілі. Замість спокійного робочого дня — вибухи, евакуації та постійна боротьба за життя. Наталія боялася. Але не відступила. Вона втрачала тих, кого намагалася врятувати, але знову і знову поверталася до роботи. Бо іноді мужність — це не відсутність страху. Це здатність діяти, коли страшно. Для побратимів вона — «Сойка». Маленький птах, який став для когось символом порятунку. Для когось — медик, який зупинив кровотечу. Для когось — людина, яка подарувала шанс дочекатися евакуації. А для когось — можливо, саме та, завдяки кому сьогодні він живе. І за кожною такою історією стоїть головне — життя, яке хтось у найважчий момент не дозволив війні забрати.

ЧерМедіа\Вікторія Дубовик