Вимушена еміграція: як прожити тугу і невизначеність

У психологічній рубриці Надія Лихошвед зачепила тему, яка болить тисячам мігрантів. Так вона вирішила допомогти й підтримати тих, хто сьогодні далеко від дому.

Вимушена еміграція

Хотілося б підтримати цією статтею тих, хто зараз далеко від дому, і пояснити тим, хто дозволяє собі засудження, що те, що відчуває і через що проходить людина в еміграції, — зовсім не те, що ви думаєте. Люди, які обирають життя, мають на це право. І часто засуджує саме той, хто сам себе цього права позбавив.

Звичайно, причини еміграції у кожного різні. Хтось їде, бо важко переносить напругу, тривогу, не витримує страх, постійне очікування і невідомість, тому рятує себе як може. Хтось їде заради когось — заради дітей або батьків, але серцем залишається вдома. А хтось просто не має вибору, адже дому більше немає…

Складно узагальнювати в цій темі, щось рекомендувати загально, адже у кожного своя причина і свої труднощі, свої переживання та їхня інтенсивність, очікування і умови. Та об’єднує всіх, хто залишає рідну країну не за вибором, а з необхідності, рано чи пізно — туга і потреба робити вибір. Є два дуже складних стани, які важливо помічати і визнавати, яким важливо давати місце, проживаючи їх. Наша ментальність і свідомість заважають у цих процесах тим, що на нас тисне важка необхідність вирішити. Ніби, залишивши себе у спокої й дозволивши собі просто жити цим періодом, ми станемо зрадниками або навіки чужими для своїх українців. І цей вибір робиться щодня, іноді навіть декілька разів. Ця гойдалка часто виснажує і без того знеструмлених людей.

Так от, вирішити людина не завжди може, адже тверде рішення потребує ресурсу і опор, яких часто в емігранта немає. І перше, чим можна собі допомогти і вгамувати власну психіку, яка намагається завершити невизначеність, — прийняти рішення не вирішувати зараз і жити цим періодом, доки не стане видніше.

Це величезний міф, що в еміграції солодко живеться. Той, хто так думає і оцінює, точно не був на цьому шляху. Їдучи з дому, з Батьківщини на невизначений час, у невідомість, людина втрачає відчуття ідентичності, наче не відчуває себе і свою самість. Втрачає звичні зв’язки і можливість постукати в сусідню хвіртку, позичити цукру або набрати друзів і зустрітися на каву. Щоб знову це мати, потрібен час, сили і загоєні рани.

І от минає час, життя ніби вирівнюється. Людина налаштовує себе рухатися вперед у тих умовах, які є зараз. І мозок вмикає те, до чого емігранти точно не були готові. Адже з усіх сил намагалися освоїтися і інтегруватися у суспільство, знайти своїх, плюси і перспективи. Мозок малює ідеальну картину дому в Україні: затирає увесь негатив, замилює об’єктивні причини виїзду і пропонує лише сонячну картинку, в яку не може не тягнути. Адже ця ілюзія солодша за складну реальність з усіма труднощами адаптації, комунікації і побуту на чужині. Це випробування не слабше і не сильніше за інші. Воно потребує стійкості і довіри до себе, порядку в голові і вміння стримувати погані думки. Це випробування потребує особистісних змін і напрацювання певних якостей, як і будь-яке інше. І це випробування — період, який теж мине.

Туга — не є ознакою того, що людина зробила неправильний вибір чи не справляється, і тому ідеалізує минуле. Туга — природний процес, який нагадує про зв’язок із місцем, де людині було добре, безпечно і все знайомо. Можна і потрібно визнавати цей стан, проживати його, а потім повертати себе в «тут і зараз» і поступово додавати елементи «дому там, де ти зараз»:

ритуали;

зустрічі з тими, хто в подібній ситуації;

улюблене кафе чи парк; побутові дрібниці для затишку.

Важливо зрозуміти, що найбільшою підтримкою для себе, як і катом, можете стати тільки ви самі.

Тож:

не вимагайте від себе того, що зараз не виходить;

дозвольте собі відчувати;

поступовий рух із зупинками — це чудово, і ви вже багато робите;

прийняти рішення не вирішувати — теж окей.

Нехай ті серця, які зараз невизначені і неспокійні, знайдуть для себе світло опори всередині і довіру Силі, яка є більш могутньою, ніж ми.

Психологиня Надія Лихошвед