39 років у травматології: історія лікаря, який «будує зламане» в Черняхові
20 травня в Україні відзначають День травматолога. Майже 40 років у цій складній і надзвичайно відповідальній спеціальності працює лікар із Черняхова — Микола Яковишен. Уже 39 років він щодня має справу з болем, кров’ю, страхом і… надією. Його історія — це не лише про медицину, а й про долю, пам’ять і вірність місцю, яке стало рідним.
Миколо Івановичу, ви працюєте травматологом уже 39 років, і весь цей час — у Черняхівській лікарні. Як так сталося, що хлопець із Вінниччини опинився тут і залишився на все життя?
Микола Яковишен: Мене сюди направила держава після випуску з Вінницького медінституту. Коли вибухнув Чорнобиль, нас везли через Черняхів, і я запам’ятав, як дивився з вікна автобуса на поле при в’їзді в селище. Тоді я подумав: «Як тут живуть люди?» І так склалося, що через роки я приїхав сюди, і ми побудували будинок саме в цьому полі. Ось така доля. Я звик до подільських горбів та лісів, а тут — рівнина, поле, але ми звикли. Хоча душею я завжди на рідній Вінниччині. ⸻
А чому ви взагалі вирішили стати лікарем? Це була мрія дитинства?
Можливо, вплинув мій двоюрідний брат Петро Михайлович, який теж був лікарем. Його дружина, офтальмолог, казала мені: «Миколо, тобі треба бути лікарем». Вона щось у мені побачила. ⸻
Чому саме травматологія? Це ж одна з найважчих спеціалізацій.
Я завжди хотів бути хірургом — тоді це було престижно. А з травматологією вийшло цікаво. Коли я вчився, один викладач із терапії, колишній військовий лікар, посадив мене на місце «для двієчників» за запізнення і постійно ставив двійки. Тоді я зрозумів, що терапевтом мені не бути. На шостому курсі ми проходили спеціалізацію, і тоді я визначився. Можливо, я не став професором, але я залишився працювати в районі — і від того щасливий. ⸻
Ви пам’ятаєте свою першу операцію?
Так, дуже добре. Це була 16-річна дівчинка з відкритим переломом гомілки після мотоциклетної аварії. Казали, що доведеться ампутувати ногу, але нам вдалося надати допомогу, зберегти ногу. Вона потім вийшла заміж, усе в неї склалося добре. ⸻
У вас дуже багато пацієнтів — близько 15 тисяч на рік. Чи є випадки, які особливо закарбувалися в пам’яті?
Є одна особлива картина. Її власноруч намалювала дівчинка, якій я в шість років діагностував злоякісну пухлину. Вона лікувалася в інституті онкології, тоді пообіцяла, що обов’язково одужає і повернеться. А потім приїхала до мене в 15 років і підписала цю картину: «Я жива». Це дуже дорого для мене. ⸻
Ви часто використовуєте гумор у роботі. Це ваш метод лікування?
Якщо ти посміхаєшся, легше знайти контакт із людиною. Я люблю музику, колись навіть дискотеки в селі крутив на канікулах. Позитив допомагає. Важливий психоемоційний стан, бо працювати з людьми завжди непросто. До речі, у нас у Вінниці психіатрію викладав сам Анатолій Кашпіровський. ⸻
Справді? Він дійсно володів гіпнозом?
Так, я бачив це на власні очі. На заняттях він починав говорити — і ми всі засинали. Я був свідком, як він прямо на вулиці допоміг дитині: тато привіз дівчинку до психіатра, бо вона не розмовляла. Вони йшли територією і запитали в нас, як пройти в потрібний корпус, розповіли про проблему. Тоді Анатолій Кашпіровський запитав у дівчинки, як її ім’я — вона відповіла. Потім запитав, куди вона прямує — і вона знову відповіла. Це було вражаюче і незабутньо. ⸻
Зараз, під час війни, характер вашої роботи змінився?
Звичайно. На початку війни до нас потрапляли дуже складні військові, зараз уже по-іншому. Їх лікують у госпіталях, до нас приїжджають на реабілітацію та подальше лікування. Зараз важче психологічно. Раніше поранені були більш мотивовані, рвалися назад до побратимів, а зараз відчувається більше агресивності, з ними складніше працювати. Це велике психологічне навантаження. ⸻
Ламати — не будувати, а вам потрібно будувати зламане. Як це для вас? Чи є острах, навіть попри роки?
Говорять, що лікарі не бояться крові. То я вам скажу: лікарі дуже бояться крові. Особливо коли кров не зупиняється. Це страшно і для пацієнта, і для лікарів. Адже лічені хвилини можуть змінити все. На початку роботи я мав острах, але в мене були дуже гарні наставники Кудак Андрій, Пашкевич Анатолій.
Ви бачили багато болю, але залишаєтеся позитивною людиною. Чи можете ви назвати себе щасливим?
Так, я абсолютно щаслива людина. Все своє життя я присвятив цій професії і цьому селищу. Коли я навчався у Вінниці, травматологія вперше виокремлювалася як окрема спеціалізація: троє моїх одногрупників одразу пішли в цю галузь і згодом стали професорами. А я приєднався до них трохи пізніше й став лікарем у селищі, але я ні про що не шкодую.
Як добре, що Ви не стали професором, адже стільки вдячних пацієнтів маєте тут, у Черняхівській громаді, і серед них моя родина. Дякуємо!
