Учитель, для якого школа стала життям: історія Павла Степановича Жуковського

У Черняхівському ліцеї №1 є людина, яку знає і пам’ятає не одне покоління учнів. Його голос лунав у коридорах школи ще тоді, коли тут лише з’явилися перші класи. Його уроки, походи, турзльоти й розмови про життя згадують ті, кому вже давно за сорок і п’ятдесят. А сьогодні він і далі поспішає на уроки, спілкується з дітьми, підтримує себе спортом і говорить про школу так, ніби це його найбільше кохання.

Павлу Степановичу Жуковському — 77 років. І він досі працює вчителем фізичної культури. «Я живу школою. Це моя мрія, моє життя. Я без цього не можу», — говорить він.

У школі Павло Степанович уже понад пів століття. Каже, що сам навчальний заклад цього року святкує 50-річчя, а він прийшов сюди працювати через рік після відкриття — у 1977-му. До цього ще чотири роки працював в інтернаті. Загалом його педагогічний стаж — 53 роки. За ці роки він випустив десятки класів і сотні учнів. Пригадує, як колись у паралелі було по кілька одинадцятих класів, а в одному з них навчалося аж 47 дітей. «До дошки ставали — і місця не було», — усміхається вчитель.

Але найбільше учні пам’ятають не лише уроки, а атмосферу, яку створював Павло Степанович. Він був класним керівником, організовував походи, турзльоти, лижні мандрівки. Каже, що саме в походах найкраще видно справжній характер людини. «У класі дитина одна, а в поході зовсім інша. Там видно, хто який насправді. Там формується характер, життєві позиції», — переконаний він.

Колись у школі кипіло спортивне життя: туристичні змагання, автосправа, намети, багаття. Учні їздили на турзльоти, ночували в палатках, вчилися бути командою. І Павло Степанович був серед тих, хто все це створював. Його любов до спорту — не випадкова. У дитинстві він пережив страшну трагедію: у четвертому класі підірвався на міні. Це завадило стати військовим, але саме спорт допоміг реабілітуватися. «У мене все було перебите, осколки досі в тілі. Але я вижив. Мабуть, завдяки спорту взяв себе в руки», — розповідає вчитель.

Саме спорт допоміг йому відновитися, загартувати характер і не здатися. Відтоді рух став частиною життя. Навіть сьогодні у свої 77 він підтримує форму: бігає, обливаюся холодною водою, займається розтяжками й працює на землі. «Люблю рух. Люблю працювати. Земля — це моя стихія», — каже Павло Степанович.

У Черняхів він потрапив після закінчення інституту за розподілом. Каже, міг поїхати куди завгодно — були різні варіанти, але доля привела саме сюди, бо його кохана дружина з Черняхівщини. Про неї він говорить з особливою теплотою. «Вона була дуже грамотним логопедом. До неї їхали звідусіль. Вона вміла працювати з дітьми, любила їх, але, на жаль, померла», — згадує вчитель.

Разом вони прожили життя, виховали двох синів. Один нині волонтерить, допомагає військовим, інший уже п’ятий рік служить на Донеччині, у районі Краматорська. Попри поважний вік і непросту долю, Павло Степанович не втратив головного — любові до людей і до життя. Він знову створив сімʼю — одружився. «Люди повинні вміти підтримувати одне одного, говорити добрі слова й берегти свої стосунки. У цьому і є сенс життя», — говорить він.

Сьогодні Павло Степанович і далі приходить до школи. Каже, хоче ще випустити свій дев’ятий клас. А потім, можливо, вже й на відпочинок. Хоча в це важко повірити, дивлячись, з якою енергією він говорить про дітей, уроки та школу. А ще, він у гарній фізичній формі.

Бо для нього школа — не просто робота. Це його життя. Його щасливе життя.