Одна пара взуття на двох: історія ветерана, паралімпійця Євгенія Корінця

Він рятував поранених на Бахмутському напрямку, сам отримав важке поранення, пережив ампутацію, реабілітацію та повернувся до активного життя. Сьогодні Євгеній Корінець — майстер спорту, учасник Паралімпійських ігор, волонтер і людина, яка допомагає іншим ветеранам не втрачати віру в себе. У цій історії є війна, біль, сила родини, дивовижні зустрічі і пара взуття, яка стала родинним символом незламності.

Від бойового медика до паралімпійця

Євгеній Корінець став на захист України у перший день повномасштабного вторгнення — добровольцем. Спочатку ніс службу на Житомирщині: охороняв стратегічні об’єкти, будував фортифікації та брав участь у пошуку ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Згодом його перевели до 30-ї окремої механізованої бригади, яка виконувала бойові завдання на Бахмутському напрямку поблизу Міньківки. Там Євгеній служив бойовим медиком, рятуючи поранених побратимів під постійними обстрілами.

23 березня 2023 року під час евакуації загиблих і поранених групу медиків виявив ворожий дрон. Після цього розпочався тривалий артилерійський обстріл, тоді Євгеній отримав тяжкі поранення руки та ноги. Опанувати себе та врятувати життя допомогла цивільна професія — реабілітолога, розповідає Євгеній.

– Я був бойовим медиком, тому чітко знав, що не можна втрачати час — потрібно самому собі надавати допомогу. Поранення я отримав під час евакуації військових. Ми потрапили під жорсткий обстріл, який тривав приблизно з першої години ночі до п’ятої ранку. Коли пішли забирати 200-х і 300-х, нашу групу «змалював» ворожий дрон. Обстріл був настільки сильний, що нас просто перекопали, адже били з усього: танка, БМП, АГС. Було дуже багато загиблих та поранених, у бойовому стані залишалося дві з половиною людини. Через обстріли перестали працювати рації. Я і побратим на позивний Патрон, він був із Хорошева, сиділи в ямі, і в той момент прилетіла міна. На жаль, Патрон загинув одразу, а мені поранило ліву ногу та руку, — згадує Євгеній.

Через значну крововтрату лікарі оцінювали його шанси на виживання лише у 10 відсотків. Навіть майбутній дружині передали, щоб була готовою до найгіршого сценарію. Та сила духу й розуміння того, що потрібно боротися, допомогли рухатися далі.

Реабілітація, яка стала боротьбою за життя

У мирному житті Євгеній працював реабілітологом і фізіотерапевтом, тому добре знав, наскільки важливо не втрачати час під час відновлення. Уже через тиждень після переведення до Києва він намагався вставати з ліжка, наполягав на тренуваннях і просив рідних привезти еспандери та реабілітаційні резинки. Під час лікування він допоміг ще одному важкопораненому військовому з подвійною ампутацією отримати якісну реабілітацію, фактично врятувавши його від подальших ускладнень.

А ще у Євгенія був приклад — батько.

«Зато одну пару взуття будемо купувати на двох»

Сергій Миколайович, тато Євгенія, згадує сина з особливою теплотою. Каже, що він із дитинства був дуже активним і спортивним. Спочатку батько регулярно возив його разом з іншими хлопцями до Житомира на тренування з айкідо. Згодом справжнім захопленням став волейбол. Вибір професії теж не був випадковим. Сергій Миколайович усе життя працює вчителем фізичної культури. Син багато в чому пішов його шляхом: вступив на спеціальність «Фізичне виховання та реабілітація». До повномасштабної війни Євгеній працював реабілітологом в інклюзивному центрі в Черняхові, допомагаючи дітям із ДЦП.

Найстрашнішими для родини стали дні, коли зв’язок із сином раптово обірвався. Майже півтора тижня вони не знали, що з ним. Потім серед ночі пролунав дзвінок із незнайомого номера, пригадує тато Євгенія: «Я живий, все добре, нічого страшного, лише ноги трошки посікло осколками…» — сказав син. Та батьки одразу відчули, що Євгеній приховує правду.

– Я зрозумів, що він у реанімації, бо чув як працює медичний апарат, — пригадує батько.

Невдовзі підозри підтвердилися: поранення були надзвичайно важкими.

Те, що Євгенію доведеться жити без ноги, родина сприйняла як доленосний випадок, адже його батько у 24 роки втратив праву ногу після залізничної аварії в Житомирі. Майже в такому ж віці тяжке поранення отримав і син, який втратив уже ліву ногу. Навіть у цей складний період син не втрачав почуття гумору: «Зато одну пару взуття будемо купляти на двох», — пожартував він батькові.

За словами Сергія Миколайовича, саме власний приклад допоміг синові не зламатися.

– Я ніколи не показував родині, що життя з інвалідністю обмежене. Бо це не так. Я працював, рибалив, їздив на полювання, займався спортом. Женя бачив це змалку і знав: навіть після такої втрати можна жити повноцінно, — говорить батько.

Реабілітація у США та допомога волонтерів

У Черняхові діє благодійна організація «Побратим та волонтери», яка допомагає військовим та ветеранам. Коли з Євгенієм сталося лихо, волонтерка Ольга Янчук запропонувала йому заповнити анкету на протезування.

– У той час я співпрацювала з американським фондом, який дуже допомагав українцям. Ми разом із Євгеном заповнили анкету до американського фонду «Protez Foundation», після чого він поїхав до США на протезування. Там він отримав один із найкращих протезів у світі. Після повернення почав активно займатися спортом. Згодом поїхав на відбірковий чемпіонат у Китай, де посів перше місце. Після повернення Женя прийшов до нас і надів на мене свою медаль зі словами: «Це твоя заслуга». Цю мить я пам’ятатиму все життя, — розповідає Ольга Янчук.

Мрія, яка здійснилася: зустріч, що повернула пам’ять

Ольга Янчук розповідає, що військові, яким допомагає благодійна організація «Побратим та волонтери», часто приїжджають до неї в гості. Каже, між ними давно склалися теплі, майже родинні стосунки, адже багато захисників знають, що тут їх завжди чекають, підтримають і допоможуть.

– У нас була мрія — зібратися всім разом у мене вдома. Хотілося, щоб хлопці, яким ми допомагаємо, познайомилися, поспілкувалися, згадали добрі моменти. Вони дуже люблять і цінують нашу волонтерську команду, а для нас кожен із них уже давно став рідною людиною. І одного дня ця мрія здійснилася. До мене приїхали військові, серед них були Женя та бойовий медик Віталік. Під час розмови за столом раптом з’ясувалося, що саме Віталік у березні 2023 року витягнув Женю з поля бою і врятував йому життя. До того часу Женя навіть не знав, хто був його рятівником. Це був неймовірно емоційний момент. Здається, тоді плакали всі, — згадує Ольга Янчук.

Саме після цієї несподіваної зустрічі історія порятунку, яка майже три роки залишалася без імені, отримала своє продовження. Згодом про той день розповів і сам бойовий медик Віталій Кравченко.

Зустріч через два роки: врятований і рятівник

Довгий час Євгеній не знав, хто саме допоміг йому у той роковий день. Санітарний інструктор 30-ї бригади Віталій Кравченко на позивний «Горобчик» добре пам’ятає той бій. Тоді з поля бою евакуювали 17 поранених та шістьох загиблих.

– Я запам’ятав його обличчя, адже він був неприродно білого кольору. Тоді я дуже хвилювався, щоб він не помер дорогою. Але все обійшлося. Він сильний, — говорить Віталій.

Їхні дороги більше не перетиналися до зустрічі у волонтерки Ольги Янчук.

– Цілий вечір я не міг пригадати, де бачив цього військового. Почав розпитувати, чи не служив у 30-й бригаді, згадав той страшний день — і все співпало. Ми весь вечір обіймалися й не могли повірити, що доля звела нас знову, вже не на полі бою, — згадує Віталій.

Спорт як нове життя

Сьогодні Євгеній не лише професійно займається спортом у команді військових з ампутаціями, а й підтримує інших поранених захисників. До війни він професійно займався волейболом, а після поранення спробував себе у волейболі сидячи. У свій час до спорту його запросив тренер обласної збірної команди з волейболу сидячи Анатолій Денисовець. Уже невдовзі хлопець потрапив до національної паралімпійської збірної України, тому тепер ветеран вважає, що його місія залучати інших до професійного спорту.

– У дитинстві я бачив, як тато без ноги живе повноцінно: працює, рибалить, займається спортом. Тому я точно знав, що це не проблема. Коли бачу хлопців із пораненнями, просто підходжу посеред вулиці і запрошую їх до спорту. Я хочу, щоб вони вірили в себе так само, як я повірив у свої можливості, — говорить Євгеній.

Сьогодні Євгеній Корінець — майстер спорту, учасник Паралімпійських ігор у Парижі 2024 року, де українська команда посіла сьоме місце, а нині представляє Україну на чемпіонаті світу в Китаї.

Рівно через рік після важкого поранення — 23 березня 2024 року — Євгеній одружився зі своєю коханою. Подружжя виховує маленького сина. Він не лише займається професійним спортом, а й активно допомагає іншим ветеранам, бере участь у волонтерських проєктах із забезпечення військових автомобілями, підтримує захисників, які втратили кінцівки, та мотивує їх не здаватися.

Його історія — про те, що навіть після найважчих випробувань можна знайти нову мету, силу жити й перемагати.

Вікторія Дубовик

Матеріал підготовлено для Всеукраїнського інтернет-видання «Новини ветеранів».