Перший жіночий перукарський зал у Черняхові: історія майстрині, яка відкрила двері у світ жіночої краси
У Черняхові свого часу не було жіночої перукарні, а тому жінкам, які хотіли зробити зачіску, доводилося їхати до Житомира. Змінити це вирішила зовсім юна Зоя Миколаївна Уразгельдієва (Дзюблик). У 20 років вона відкрила перший жіночий зал у селищі. Так почалася її 34-річна професійна історія — від маленької кімнати на 14 квадратних метрів до звання майстра-універсала вищої категорії та роботи у престижних салонах.
До перукарської справи привела випадковість
Спочатку Зоя Миколаївна, жителька селища Черняхів, не планувала ставати перукаркою. Після школи вона намагалася вступити до медичного інституту, але не набрала необхідної кількості балів. Так у її житті з’явилася перукарська справа.
Першим місцем роботи став чоловічий зал у Черняхові. Він розташовувався у довгій дерев’яній будівлі, яку місцеві називали «хатинкою», вздовж дороги біля універмагу. Поруч були готель і магазин, де продавали різні товари та продукти. Там Зоя починала вчитися професії у досвідчених майстрів, серед яких були фронтовики Борис Львович Штейнберг і пан Сахненко. А вже невдовзі перед молодою перукаркою відкрилася можливість зробити те, чого до неї у Черняхові ніхто не робив.
1969 рік: у Черняхові з’явився перший жіночий зал
На той час окремої жіночої перукарні у селищі не було. Жінки їздили до Житомира, якщо хотіли зробити стрижку чи зачіску. Зоя вирішила, що це можна змінити. Вона поговорила з директором комунгоспу Іваном Григоровичем Павловим і він пішов на зустріч. Підтримала її у цій справі також її тітка — головний бухгалтер Людмила Миколаївна Бакальчук. Зою направили на навчання до Житомира. А після нього, у 20-річному віці, вона відкрила у Черняхові перший жіночий зал.
Для цього виділили невелику кімнату площею всього 14 квадратних метрів при готелі біля ринку. Облаштовувати її довелося практично власноруч. Із дому Зоя принесла велике дзеркало у рамці, тумбочку, крісло з підлокітниками та табуретки. Деякі меблі були з готелю, але це не були професійні перукарські меблі, які зʼявилися з часом. Так, із найнеобхіднішого, почалася історія першого жіночого перукарського залу в Черняхові.
Першими клієнтками стали працівниці універмагу, жінка памʼятає їх поіменно — Олена Любінок, завідувачка універмагу Ліда, а також учителі, лікарі та інші черняхівці. Приїздили й жінки з навколишніх сіл, зокрема доярки з колгоспу. Вони часто розраховувалися не лише грошима — приносили яйця, сир та молоко. Ціни сьогодні можуть здатися символічними: чубчик коштував 15 копійок, а найдорожча тоді стрижка — 38 копійок. Як розповідає Зоя, тоді було модно носити пишні зачіски, тому працювати доводилося багато. Графік був із 7:00 майже до 24:00.
Після заміжжя та переїзду Зоя передала свій зал учениці Олі. Але з професією не попрощалася.
Від Черняхова — до майстра вищої категорії
Наступним етапом стала робота у перукарні при новій бані на вулиці Гоголя. Там Зоя знову працювала під керівництвом Бориса Львовича Штейнберга. А з 1971 року почався тривалий житомирський період її професійного життя. Близько 15 років вона працювала у жіночому залі готелю «Житомир».
Зі спогадів майстрині
— Памʼятаю, як відкрився готель «Житомир», а при ньому і перукарня. Тоді почали шукати найкращих майстрів на роботу, таким чином я потрапила туди. Навіть запросили фотографа, ось і залишився у мене спогад з того періоду часу.
Згодом Зоя Миколаївна отримала звання майстра-універсала вищої категорії та працювала у відомому салоні «Чародійка» на вулиці Бердичівській.
Коли фарбу доводилося робити власноруч
Сьогодні важко уявити перукарську роботу без десятків готових фарб, шампунів та професійних засобів. У радянські часи з цим було значно складніше. Для завивки варили сульфати, фарби робили із промислового «Урсолу», який взагалі призначався для обробки шкіри. Використовували резорцин із аптеки, а господарське мило натирали для роботи з волоссям. У той час фарби були в дефіциті. Починали з «Гамми», хни та басми.
Після Олімпіади-80 у перукарнях з’явилися густі німецькі шампуні у металевих бляшанках. Але й вони не продавалися у необмеженій кількості: завідувачка ділила шампунь ложками, а далі перукарі розводили його з водою і використовували. Та попри це, майстри стежили за модою і постійно вчилися. Зоя Миколаївна опанувала техніку виконання популярних на той час моделей стрижок — «Вальс», «Сессон», «Гарсон», «Диско», «Боб», «Каскад», «Каре». А за новими знаннями їздила на семінари до Риги, Києва, Львова та Харкова. Привозила звідти новинки й упроваджувала їх у роботі. Однією з таких новинок стало вибривання скронь, про яке навіть не чули у Житомирі.
Ночами робила шиньйони, щоб заробити на квартиру
Окрема сторінка її професійної історії — пастижерна справа. Навчатися виготовляти шиньйони Зоя їздила до театрального майстра Петра з Житомирського театру. Він навчив її виготовляти шиньйони на спеціальному маленькому станочку. Працювати доводилося ночами, але ця додаткова робота була не просто захопленням. Зароблені гроші допомогли придбати кооперативну квартиру.
Зоя розповідає, що серед постійних клієнток були й відомі люди. Зокрема, протягом 15 років вона обслуговувала голову обласного суду та інших відомих жінок міста. Для майстрині це була не лише робота, а професійна довіра, яка формувалася роками. За її плечима — 34 роки роботи у професії. Завершити кар’єру змусили проблеми зі здоров’ям, зокрема алергія на хімічні речовини та фізичні навантаження, які супроводжували роботу перукаря. Але за ці роки вона встигла побачити, як змінювалася перукарська справа — від майже кустарних технологій до нових моделей стрижок, фарб і засобів для волосся.
Професія, яка стала справою родини
Зоя Миколаївна не просто залишила після себе спогади клієнтів і колег. Вона передала любов до перукарської справи наступному поколінню. Її професійну пристрасть перейняла племінниця.
Сьогодні Анна Нагурна продовжує справу своєї тітки — працює майстром із волосся у Черняхові, розвивається у професії та допомагає іншим. Водночас вона є волонтеркою, яка за роки війни сформувала міцну команду і допомагає багатьом військовим.
Так професія, яка колись почалася для 20-річної Зої з невеликої кімнати на 14 квадратних метрів у Черняхові, продовжує жити й сьогодні.
Змінюються зачіски, технології, інструменти та засоби для волосся. Але залишається головне — майстерність, любов до своєї справи та вміння робити людей красивішими.
— Коли ти йдеш із радістю на роботу і щасливою повертаєшся додому — це і є сенс життя. Я любила свою професію. Якщо б мене розбудили вночі і сказали, що терміново потрібно когось підстригти, я б не задумуючись це зробила, — поділилася з нами своєю чудовою історією перукарського життя Зоя Миколаївна. Сьогодні жінці за 70, вона проживає у Житомирі і береже спогади про справу всього свого життя — перукарство.
ЧерМедіа\Вікторія Дубовик
