«Тільки правнукам дозволяє все»: 50 років біля шкільної дошки та учні, які досі приїжджають до неї в гості
У неї вдома й сьогодні можуть зібратися учні, яким давно вже за сорок. Хтось телефонує на свята, хтось заїжджає дорогою з Києва, а хтось просто приходить посидіти на знайомому подвір’ї, де завжди збирають випускники. Вона пам’ятає їх усіх — і про кожного говорить із усмішкою.
Ірина Вікаренко (Дідківська) понад 50 років пов’язана зі школою. З 1969-го до 2020 року вона працювала вчителькою фізики, математики та астрономії у Вільській школі. За цей час були десятки класів, сотні учнів, шкільні свята, екскурсії, вистави, вечорниці та музей українознавства. Але, мабуть, найважливіше — після стількох років її учні не стали для неї просто колишніми учнями.
Її історію — про непросте дитинство, школу, любов до професії, учнів, родину та 79 років життя — нам надіслала онука Анна.
Вікаренко (Дідківська) Ірина Іванівна народилася 1947 року в с. Росоховець Підволочиського району Тернопільської області, у сім’ї Івана та Ганни. Має старшу на 11 років сестру Ніну. Тато був машиністом потяга, мама виховувала дітей. Тато помер рано, у 1949 році, і мати Ганна вирішила повернутися на батьківщину, у с. Плугатар Малинського району Житомирської області.
Сім’я жила у великій скруті, бабуся завжди згадує дитинство зі сльозами. Маленька хатинка із земляною підлогою, холод і іноді голод. Дитинство на полі, на трудоднях у колгоспі. Вона із сестрою Ніною завжди хотіла допомогти мамі заробити грошей.
Попри тяжкі обставини життя прабабуся Ганна завжди спонукала доньок до навчання. Хоч сама була без освіти, але донькам дала освіту, щоб вони не знали такої тяжкої долі, як у неї. Старша сестра Ніна закінчила Малинський лісовий технікум та отримала направлення в м. Читу Забайкальського краю СРСР. Бабуся також гарно навчалася у школі. Люблю її історії з дитинства. Хоч і вони не зовсім веселі. До школи вона ходила за 7 км у сусіднє село — і в мороз, і в дощ, і в сонячну погоду. Згодом вступила до Житомирського педагогічного інституту, де також гарно навчалася. На вихідних їздила до дядька з тіткою допомагати по господарству, за що вони давали їй декілька рублів.
В інституті познайомилася з подругою Прохоренко Валентиною. І що б не було в житті, вони завжди підтримують одна одну. Стараються спілкуватися і зараз, незважаючи на роки. Ось така жіноча дружба — на роки.
Закінчивши інститут у 1969 році, отримала направлення в село Вільськ Черняхівського району Житомирської області. Там і познайомилася з дідусем, Вікаренком Михайлом Михайловичем — красенем із чуприною. Різні за темпераментом, але добрі, щирі, веселі обоє. У тому ж році отримала свій перший клас як класний керівник. До речі, про цей випуск я чула багато-багато разів. Вона з ними, а вони з нею переживали яскраві моменти того життя. І скільки вже пройшло років, а ті випускники досі приїжджають до бабусі на свята.
Було багато учнів, багато класів, багато свят та екскурсій. Завжди активна та невтомна, весела, але дисциплінована. І того вимагала від усіх: учнів, чоловіка, дітей, онуків — і тільки правнукам дозволяє все.
Така і зараз, для мене, у свої мудрі роки. Читає багато книг, веде господарство, хвилюється за всю родину, обожнює чистоту і порядок, готує смаколики. Доглядає город, і обов’язково мають бути квіти. Великі кущі пахучих півоній — ось так вона для мене пахне.
Пам’ятаю підготовку до уроків, багато книжок, плани занять. Обов’язково газети, адже інтернету не було, а учням вона завжди готувала цікаву інформацію. Виписувала, вирізала, придумувала. Шкільні свята, екскурсії, згодом — музей українознавства при школі, де збирала вишиті сорочки, рушники та різні інструменти з ужитку селян. Деякі експонати були зроблені руками її мами Ганни: вишиті сорочки, рушники, наволочки.
Дідусь завжди у всьому підтримував її. У їх домі панував затишок. Також солодощі та смаколики для нас, онуків, та для учнів. Адже на свята завжди чекала учнів, випускників, які приходили вітати з різними святами, колядувати, щедрувати.
Полюбляла готувати концерти з учнями, вечорниці, співи, танці, вистави до кожного свята. Віддавала багато часу школі, учням. Починаючи з вересня, а там же свято — осені та урожаю! Мама розповідала, що вони з однокласниками робили композиції, представляючи їх. Це було щось неймовірне.
Далі — День учителя: готували концерт, прикрашали зал осіннім листям та квітами, вітали вчителів. Новий рік, Різдво і так далі. А дійство на Івана Купала біля ставка! Де дівчата та хлопці в українських народних костюмах — взагалі перехоплювало подих. Шкільне життя не бувало нудним. Я обожнювала відвідувати заходи, які готувала бабуся.
Працювала вчителем фізики, математики, астрономії. Це був колись такий шкільний предмет. Учням було цікаво слухати про планети, зорі, космос. Шукала інформацію в журналах та газетах, окрім шкільних підручників. Старалася зацікавити учнів.
І я завжди все слухала з цікавістю. Нам, онукам, теж перепадало уроків від неї. Я читала обов’язково на канікулах, писала диктанти. Хтось із нас, онуків, робив приклади, розв’язував задачі. Двоє навчалися у школі в селі. Тому науку бабусину знаємо не на словах. Всі ми мали навчатися добре, здобути освіту. І тільки правнукам бабуся говорить, аби були здорові!
Багато поколінь учнів її пам’ятають, адже працювала з 1969 по 2020 рік.
У Вільській школі переплелися багато життєвих стежок зі шкільними. Весілля бабусі та дідуся, учні, шкільні свята, народження двох дітей, професійні здобутки, нагороди, екскурсії, колеги, які ставали друзями, випуски.
У 2026 році відбулася зустріч випускників — 50 років після закінчення школи. Той перший її клас. Святкували у бабусі на подвір’ї.
Мама розповідала, та я й пам’ятаю, що кожного року на випускний обов’язково хтось з учнів попередніх класів завжди сидів у бабусі на подвір’ї. Іноді різні випуски, різних років, класів, але завжди весело та тепло. З цікавими історіями та сміхом. Досі учні телефонують, вітають зі святами, заїжджають у гості. Окрім сім’ї та родини, роботи, опікувалася багатьма дітьми в селі, у яких були тяжкі обставини. Та спілкується з ними досі, ходить на свята. Адже бабусиних порад вистачить для всіх. Є багато учнів, які й самі вже є дорослими, мудрими, але провідують бабусю. Володимир, учень з її першого випуску, по дорозі з Києва завжди до неї заїжджає.
Завжди у бабусі було людно на подвір’ї, багато телефонних розмов. Не одне покоління вивчила бабуся. Незважаючи на це, всіх учнів пам’ятає. Завжди, коли згадує когось, обов’язково добре, з усмішкою та веселощами.
У цьому році бабусі виповнилося 79 років!
Жвава, активна, всіх завжди чекає в гості. Обов’язково з пиріжками та піцою власного виробництва для сім’ї, онуків, правнуків.
Роки беруть своє, але мудрість залишається. Та і сталевий характер, здобутий тоді, ще у дитинстві, теж залишився. Це, мабуть, і є її особливість, яка притягує. Ніжне, добре серце та чистий розум, любов до природи та сім’ї.
Вона вчить завжди всіх, хто поруч. Головне — бути людиною, попри всі обставини життя. Любити та бачити прекрасне. Не здаватися, коли тяжко, а вірити в Бога та допомагати ближньому.
Дякуємо Ані за таку чутливу й щиру історію про свою бабусю — вчительку, яка присвятила школі понад 50 років життя.
Вітаємо всіх освітян і вчителів зі святом!
Попри те, що в селах стає дедалі менше учнів, а деякі школи закриваються, вчителі залишаються в серці. Бо школа — це не лише уроки, оцінки й підручники. Це люди, яких пам’ятаєш через роки.
